Бісероплетіння

Мистецтво виготовлення прикрас із бісеру, як і вишивка та інше жіноче рукоділля, прийшло до нас із глибини історії. З покоління у покоління передавалась техніка виготовлення оздоб, узорів та народних орнаментів. Завдяки своїй різноманітності, барвистості, самобутнім народним мотивам, витонченості селянські бісерні прикраси здобули визнання не тільки на батьківщині, а й за її межами. Вироби сільських майстринь, створені понад 100 років тому, і сьогодні чарують своєю красою, вражають оригінальністю форм та кольорових поєднань: чудово пасують до сучасного одягу. Батьківщина бісеру — Стародавній Єгипет, де з непрозорого скла виготовляли штучні перлини, які арабською мовою називались «бусра», звідки й пішла його назва. Там він був прикрасою і предметом торгівлі. 

На території нашої держави бісер був відомий ще за часів Київської Русі, про що свідчать археологічні дані та письмові джерела. Наші предки знали скляне намисто й бісер не тільки завдяки торговим зв'язкам з країнами Близького сходу га Візантією. Численні вироби й прикраси із скла, знайдені у VIII—XII ст., свідчать про широкий розвиток склоробної справи. Прикрасами з бісеру в Україні оздоблювали головні убори, вплітали в коси, носили їх на грудях, шиї, руках. Носили прикраси по-різному: в одних селах тільки жінки, в інших — і молодиці, і дівчата; ними прикрашали чоловічі капелюхи, дівочі весільні головні убори. Найпоширеніші були шийні та нагрудні жіночі прикраси у вигляді вузеньких смужок, плескатих ланцюжків та заокруглених ажур­них комірців. Найбільш поширена назва виробу з бісеру «ґердан» — плетений шнурок чи тасьма, а також прикраса у вигляді плескатого ланцюжка або ажурного комірця з різнокольорового бісеру, яким жінки прикрашали шию або голову, а чоловіки — капелюхи.

Отже:

ґердан — нагрудна прикраса у вигляді петлі з суцільної або ажурної смужки різної ширини, яка одягається через голову на шию; з'єднані спереду медальйоном кінці прикрашають груди.

комірець — шийна прикраса у вигляді заокругленої ажурної, мов мереживо, сітки різної ширини, рівної зверху і прикрашеної знизу зубцями або підвісками — висульками, які мають свої місцеві назви: «цомплики», «кута-сики», «бомблики» тощо. Застібкою правлять зав'язки, сплетені з кінців ниток основи, ґудзики, гачки та гаплики. Комірці називають «ґердан», «решітка», «лапки», «зубок» тощо. Ширина і довжина комірців буває різною. 

силянка — рівна суцільна чи ажурна смужка. Плели її з різнобарвного бісеру на волосяній або нитяній основі, завширшки від 5 мм до 4 см, геометричним орнаментом. Коротка силянка, яка щільно прилягає до шиї, а ззаду зав'язується або застібається на ґудзик чи гачок, належить до шийних прикрас Щоб силянка краще зберігалась, її нашивали на смужку.

«ткання» — виготовлення виробів на верстаті з нитяною основою, де роль човника виконує голка з ниткою з нанизаними на неї бісеринками.

 Зразки ґерданів, виконаних студентами

Найпоширеніший спосіб виготовлення прикрас з бісеру – ткання, подібне до виготовлення полотна, простим переплетінням. Таким способом виготовляють ґердани. Вони відрізняються від силянок тим, що не мають ажуру, фактура їхня щільна. Для ткання ґердана використовується невелика дерев’яна дошка – підставка, розміром 40-50 х 8-10 см з двома дерев’яними порогами, заввишки 5 см на кінцях. Відповідно до ширини ґердана на порогах, вздовж дошки намотується міцна нитка – основа, на одну більше, ніж буде пацьорок, на якій голкою тчуть візерунки. Силянки і ґердани об’єднуються інколи спільною назвою “ґердани”, хоч вони відрізняються технікою виконання, характером декору. В деяких селах селянки і ґердани називають ґерданами, якщо вони нашиті на стрічку (“ґарасівку”), яка зміцнює прикрасу.

Загалом гуцульським силянкам і ґерданам характерні композиції з дрібними елементами орнаменту, що зумовлюється також дрібним бісером.

Найпоширенішим мотивом прикрас з бісеру ромб з видовженими сторонами та контурами, гладенькими або розробленими виступами – “Ріжками”, малими ромбиками – “головками”. Площа ромбів заповнюється перехрестям, ромбиками, цяточками. Мотивом прикрас з бісеру є також трикутник з ріжками на вершинах, звернений поперемінно то вгору, то вниз, видовжений прямокутник (скриньковий”) та ін. Основні мотиви – ромби – відмежовуються розділовими елементами у вигляді перехресть та трикутників. Узори компонуються з фоном або без нього. Іноді збагачується з двох сторін по довжині або тільки внизу ламаною лінією – “кривулькою”, обводяться білою або ж чорною смужкою. Внизу завершуються тороками різної довжини.

Характерно те, що за наявності етнографічної стильової спільності в кожному селі, сформувались свої гармонії барв. Спостерігаються своєрідні місцеві художні особливості окремих сіл – улюблені кольори, мотиви, форми, техніки.

Кольорова гама силянок та ґерданів основана переважно на насичених, дзвінких кольорах. Гуцули віддають перевагу яскравим, насиченим барвам, мов перенесеним з лісів, полонин, потоків та водограїв. В орнаментах бісерних прикрас називають різні відтінки червоного кольору, який колись був оберегом. Майже в кожному селі в малюнки додають сині та фіолетові відтінки.

Часто використовується білий колір, як тло, або світлий акцент в орнаменті, щоб підкреслили свіжість колориту. Важливе значення має фон, який визначає характер узору, його кольорове звучання, Він різний у різних селах. У Верхньому Березові ґердани темніші (“чорнобривці”). Блакитні кольори трапляються в прикрасах с. Шешори, яке славиться своїми водоспадами –“гуками”.

Широкі, багаті силянки з рідким ажуром, де переважають темні кольори, фіолетово-сині, які нагадують красу карпатської ночі, характерні особливо для сіл Верховинського району. Чіткістю композицій досить великих мотивів, розміщених на відповідному фоні, відзначаються бісерні прикраси сіл. Річка, Вербовець, Косівського району. Косівщина – тло старовинних ґерданів нанизували з білого бісеру, який підкреслював барвистість окремих елементів узору – ромбів, ружок, очок, хрестиків, тощо.